Його звали Мішком
Коли його м’язисті руки вчепилися у метал, вени виступали, наче шланги, що скоро розірвуться. Повздовж грудей пройшов холодний кинджал болю.
Завдяки своїй фігурі його звали Мішком, хоча він швидше був схожий на якогось суператлета з американських конкурсів. Єдине, що не дозволяло йому піти на наші змагання – це страшне обличчя і німий мозок. Він знав, що сонце – це добре, а дощ – теж непогано, бо змочує землю, і вона родить краще.
Мішок жив у селі поблизу міста. Після дитячого будинку, де він жив після того, як його кинула мама, Мішка наймали різні люди для праці в городі і з важкими умовами. Щоправда, хтось його жалів, а хтось лаяв, але ніхто не наважувався підняти на нього руку – двометровий лобуряка міг одним ударом вбити людину в землю.
Спокійно йдучи по дорозі, Мішок мугикав щось, зрозуміле тільки йому. Хоча він вмів говорити, його невдалий організм не міг висловити потрібні слова. Велетень не знав, що це його батьки, зачавши на п’яну голову і родивши під деревом біля річки, не дали йому нормального життя. Перекривлене обличчя – ліве око було постійно заплющене, бо брова опускалася до щоки, голова опущена на ліве плече – завжди було зразком для лихих насмішок. Тоді Мішок ще більше схиляв голову і, наче песик, тихо вив собі під ніс.
Поживши у більшості односельців – це була їхня плата за працю (хтось давав йому ліжко в окремій кімнаті, хтось – в стайні або шопі) – Мішок знайшов собі помешкання на старому "кооперативі" – його чомусь ще не викупили. Він збирав потроху, як і інші безпритульні, куски картону, фанери, шмаття, щоб було тепліше, їв те, що збирав.
Деколи до нього приходили "пахани" бомжів, щоб він пішов з їхнього району, а, отримувавши заперечне мугикання, починали бити всім, що попадало під руку. Згодом декілька ударів його кулаків спиняло їхні наміри зайняти теплу територію, і вони надовго зникали з обрію.
Мішок любив сидіти "удома" і дивитися крізь розбиті шиби на небо. Там літали гарні хмаринки, які нагадували йому сусідських овечок, або озерця, що були край села. Тоді частина перекривленої губи усміхалася, і він повільно хитався, чуючи лише свою таємну мелодію.
Також Мішок збирав камінчики – більші чи менші. Він любив цікаві форми – складав з них незрозумілі узори. Потім розбирав і знову складав. Міг цим деколи займатися весь день, поки не надокучав голод, хоча він намагався позбирати собі в колишній магазин більше недоїдків зі смітників та незібрані овочі з городу. Деколи вдавалося "полювання" на маленьких пташок та звірів.
Одного разу він знову викладав коло камінчиків. Аж раптом почув шурхотіння у траві за стіною. Повільно вийшов і побачив маленьке волохате сіреньке собача. Воно було брудне і розкудлане. Коли повернулося до нього, то на секунду припинило облизувати якусь залишену обгортку з-під цукерки, а згодом сіло і замахало хвостиком. Мішок взяв його всередину і дав залишки старої неякісної ковбаси, знайденої вранці. Песик почав їсти, а потім сів біля велетня і разом з ним дивився на камінці.
Мішок називав собачку Зюньою, хоча звучало ніби "Зюнь", і вона прибігала відразу, бо ім’я було дзвінке і чутне. Згодом помагала новому господареві на смітниках та дорогах і городах, розшукуючи їжу. Вечорами Мішок розмовляв з Зюньою, і вона його уважно слухала. Її не цікавило, що слів не чутно, чи що одне і нерозумне. Зюня прихилялася до його великої долоні, і так засинала.
Після чергового пошуку цікавих обгорток та камінчиків Мішок і Зюня йшли скраю дороги. Збоку проїжджали машини, не помічаючи пішоходів. Господар з собачкою так вперше вийшли не трасу. І хоча Зюня давно бачила різні машини, така швидкість і кількість її лякала. Тому вона тулилася біля ніг Мішка, а він лагідно усміхався і йшов далі.
Несподівано для собачки збоку проїхала велика фура, і Зюня злякалася так, що почала бігати туди-сюди по обочині. Через новий ремонт дороги вставили каналізаційні решітки, і Зюня з переляку скочила на нього. Мішок злякався, що вона втече зі страху, і декілька кроків перескочив до собачки. Але через жвавість в неї задня лапка застрягла в решітці, і Зюня почала борсатися і жалібно гавкати і пищати. Мішок пробував своїми великими руками допомогти їх вибратись, але песя настільки перелякалося, що ще більше борсалося і глибше засунулась лапка.
Машини збоку деколи сигналили, бо ставало темно і ніхто не бачив біля дороги чоловіка з псом. Сигнали та фари більше налякали Зюню, і вона почали вже тільки пищати.
Постійний жалібний писк за декілька хвилин сплутав і так небагато думок Мішка. Він не знав, як визволити перелякане собача, бо боявся зламати тому лапку. Холодніло і починався вітер. Мішок ступав, стрибаючи, навколо решітки, згодом нахилився над песиком.
Коли його м’язисті руки вчепилися у метал, вени виступали, наче шланги, що скоро розірвуться. Повздовж грудей пройшов холодний кинджал болю. Мішок не міг дозволити страждати своєму другові.
Решітка вирвалась з асфальту разом з криком Мішка. Сльози текли з одного ока нерозумного чоловіка, але він впав на спину і допоміг визволитися Зюні.
Згодом вона облизувала стомлене радісне обличчя господаря. Вона була єдиною істотою в світі, у якої в серці була любов до Мішка.
1.03.2008.
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
