Карпатская магия
В среду уезжаю в Карпаты. Вернусь в следующий понедельник или во вторник. В качестве бонуса оставляю начало моей книги. Типа для «бета-тестирования». Меня интересуют любые ваши мысли "по поводу". И – главный вопрос: интересно ли вам знать, что дальше?

Текст, естественно, на украинском. Перевод для русскочитающих сделаю по приезде с Карпат.



Заспів

Підозрюю, що ідея подібної книги виникла…
Не тоді, коли я зустріла її героя.
І не тоді, коли вперше відчула красу й чари Карпатських гір.
І не тоді, коли я прочитала книгу Михайла Коцюбинського „Тіні забутих предків” та побачила однойменний фільм. Хоча саме тоді я по-справжньому полюбила той дивовижний світ, де здіймаються до хмар чорні вершини Карпатських гір, де могутні смереки та бурхливі потоки розповідають бувальщини про сміливих і гордих людей, яких ніхто ніколи не зумів скорити.
Там — серед зелених полонин зустрічаються Іван та Марічка, щоб ніколи не розлучатися. Там живуть прекрасні нявки, що чаклунським співом та дивовижною вродою заманюють молодих легінів у прірви. Там серед скель бродить чугайстер — лісова людина; він захищає людей від нявок та іншої нечисті і запрошує зустрічних до танцю.

І ще там живуть мольфари – чарівники і маги, ясновидці, знавці природи людської та небесної. Віщі мудреці, що володіють даром пророцтва і поетичного слова, передбачення долі людської і зцілення. Розповідають, що їм відомі таємниці землі і води, неба і вогню, „коріння лютого” і трав цілющих. Кажуть, вони можуть відвести град чи снігопад від полів, уміють перетворюватися на тварин, знають, як порятувати людину від біди. Але можуть і позбавити розуму чи й життя. Вони „знають чари” – старовинні таємничі обряди, що здійснюються для того, щоб відігнати хвороби і вигнати нечисту силу, повернути щастя у сім’ю чи накликати лихо-біду на ворога. Старовинні перекази називають цих істот „земними богами”. Їх боялися, але й допомоги просили теж у них.

Я думаю, вперше думки про подібну книгу зародилися тоді, коли мені, молодій журналістці, батько подарував талісман: срібне сонечко з усміхненим личком і напівприкритими, ніби в медитації, очима. І сказав: „Цей оберіг зробив один мольфар з Гуцульщини”.

На обороті оберегу карбованими лініями незрозумілих письмен дивилася на мене Таємниця. До того моменту слово „мольфар” означало для мене героя книги „Тіні забутих предків” та відуна з легенд про ватажка карпатських опришків Довбуша. І, звісно, я читала книги Карлоса Кастанеди про магічну традицію індіанців які та „шаманські” дослідження румунського історика релігій Мірчі Еліаде. А тепер срібна медалька в моїй долоні ясно говорила: в Карпатах дотепер існує своя, власна, особлива магічна традиція…

Кілька років тому я гостювала в друзів у Карпатах. Ми вирішили здійснити кілька вилазок в гори. Отаборилися в Косові – одному з найдавніших гуцульських поселень, з багатою, повитою легендами історією. Найбільше Косів відомий своїм ярмарком, на якому, за переказами, раніше можна було купити все, що завгодно, — навіть чорта у пляшечці, який потім допомагав у господарстві та сприяв збагаченню. Причому про це не тільки розповідають, але й вказують на конкретних людей, у яких буцімто така істота є.
Раніше Косів був важливим стратегічним містом (історичний центр міста називається Замковою горою, на якій донині збереглися залишки підвалин та оборонних укріплень замку). І ще донедавна з вершини цієї гори місто споглядав такий собі „Ідол” — чи то творіння рук язичників — предків нинішніх гуцулів, чи то химерно обточена водою та вітрами скеля, що дуже нагадує обрисами знамениті скульптури острова Пасха. (На жаль, пару років тому на Замковій горі почали будувати „розважальний комплекс”, і природній ландшафт, а разом з ним і „Ідол” потроху руйнується).

...З Косова ми рушили на південь, до Сокільського хребта. Це місце також легендарне: саме тут, у скельних печерах на Сокільському, кажуть, заховали частину своїх скарбів останні карпатські опришки. А в одній із печер жив засновник хасидизму – раббі Ізраель бен Еліазер. Народившись на Поділлі, він з юних літ мандрував, шукаючи істини та вивчаючи священні книги.
Переказ говорить, що раббі Ізраель ішов понад Черемошом, аж доки не перетнув йому шлях величний і скелястий хребет — Сокільський. Сприйнявши це як знак з небес, Ізраель бен Еліазер вирішив зупинитися. Знайшов затишну печеру (на Сокільському їх багато — природних утворів, вимитих талими водами у скелях), і оселився серед дивовижної карпатської природи. Проводячи час у молитвах та медитаціях, намагався в плюскоті гірських джерел та шелестінні листя розпізнати голос Божий. І одного ранку (а можливо, це було вночі, коли Карпати купаються у зоряному дивоколі, а скелі шепочуться із зірками), шукач істини пізнав Божу Таємницю. Він збагнув: Бог не в синагогах і не у старовинних фоліантах. Він — у всьому, створеному Ним. Нема в усьому світі місцини, де б не було Бога. Любити Всевишнього — це любити і берегти все, що створене Його волею. І ще збагнув він, що наймилішою молитвою для Бога є радість.
Раббі Ізраель був містиком і „видющим”. Там, на Сокільському хребті, він спілкувався з великими пророками старовини і здійснював „візіонерські” мандрівки до Єрусалима. Гуцули дуже поважали самітника, називали його „святим рахманом” (За гуцульськими переказами – „блаженні предки”, прабатьки людей, які живуть у Вирії, посилаючи звідти урожайні дощі та всілякі гаразди.). Казали, що бен Еліазер спілкувався із самим Богом. Розповідали про зустріч єврейського праведника з Олексою Довбушем. Говорили, буцімто прийшов гордий опришок до печери, і розгнівавшись на самітника, що той, заглиблений у молитву, не звертає на нього уваги, замахнувся барткою. Та рука з барткою застигла в повітрі, ніби кам’яна. Збагнув тоді Довбуш, що перед ним — святий, і пройнявся великою повагою до відлюдника. З тих пір часто ватажок опришків приходив до печери на Сокільському, бесідував з Ізраелем. Що відкрив Олексі бен Еліазер? Ми не знаємо... Але досі відлюдника із Сокільського пам’ятають в околишніх селах.
Потім він спустився з гір, почав проповідувати. Отримав ім’я Бааль Шем Тов (що означає „учитель Божого імені”), і згодом перебрався на Поділля. А серед гуцулів залишилася легенда про „рахмана”, який учив, що корінь світу — в радості. І ця ідея була дуже близькою серцям гуцулів, у яких радість і танцювальні ритуали супроводжують навіть померлого. (Згадаймо епізод фільму С. Параджанова „Тіні забутих предків”, коли біля тіла Івана звучить музика і відбувається забава.)

Всі ці перекази ми згадуємо, піднімаючись по крутенькому схилу на вершину хребта. Під ногами у нас – гірська стежка, а навколо – „альпійські луки”. І тисячі запахів: в кінці літа квіти і трави пахнуть особливо, відчуваючи наближення осені. Гірські аромати сповнюють серце — і ноги теж — радістю і легкістю, і два високих пагорби залишаються позаду досить непомітно. Ми йдемо по плаю (гірська стежка), а з далекої полонини долинають мелодійні передзвони, — там випасаються отари овець.
Минаємо порослий лісом схил, і нашим очам, мов у казці, відкривається старовинна гуцульська дерев’яна хатка. І господар її – старий гуцул – такий самий, як і ті, що жили тут сто і більше років назад. Гостинний ґазда показує нам джерело неподалік його обійстя: з-під каменя витікає кришталево-прозора і до судоми в зубах холодна цівка води. Він хитро посміхається, вчувши уривки наших розмов: про скарби легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша, які нібито заховані десь серед скель Сокільського та про магію, якою наскрізь просякнута кожна легенда гуцульського краю.
Цілий день ми бродимо серед скель Сокільського, — до речі, й назва хребта, очевидно походить чи то від скель, що громадяться по спині хребта, від чого він, якщо глянути з висоти пташиного польоту, схожий на якогось динозавра, чи то від соколів, які гніздяться серед цих скель. Спроби подолати майже прямовисні скелі без жодного страхування, крім рук одне одного, увінчуються успіхом, і ми якийсь час сидимо на п’ятачку верхівки скелі, впиваючись неймовірним відчуттям перемоги, і по черзі зводимось на рівні ноги і гордо розкидаємо руки, уподібнюючись гірським соколам, що кружляють над нами...

Ночувати вирішили в спальниках, під відкритим небом. Над полониною попливли сутінки, і ми розпалили ватру. У горах темніє швидко, і не встигла закипіти вода в казанку, як чари карпатської ночі оточили нас звідусіль. Темно-оксамитове дивоколо неба розцвілося зорями, і здається, що то — купол дивовижного храму. Над горами пливе п’янкий аромат цілющих трав, і навіть зорі, байдужі до людських справ, спускаються нижче, щоб вдихнути цього аромату і відчути силу і подих древньої Геї, Матері-Землі. Зорі тут велетенські, і аж ніби волохаті, і тисячі срібних передзвонів відлунюють у просторі… Темні силуети скель чітко вирізняються на тлі неба — уночі здається, що вони зовсім невагомі.
Ще вдень ми зібрали трави, і тепер зладували чай. І звісно, розмова, плавно звернула на тему магічну. Нявки, чугайстри, опришківські заворожені скарби, — про ще можна говорити в чаклунську серпневу ніч на вершині гори? Бувальщини і легенди... І — мольфари.

У темряві хтось неголосно кашлянув, і за мить біля ватри з’явився той самий ґазда. Ми запросили його сідати, пригостили чаєм. Він розпалив люльку... і за мить уже розповідав нам про мольфарів – свідчення очевидців, дивовижні історії про те, як той чи інший „ворожбит” когось зцілив, комусь повернув втрачену любов, комусь вселив надію… „Прекрасні легенди”, — сказала я. А старий гуцул, посмоктуючи прадідівську файку-люльку, подивився на мене, примружив око і сказав, махнувши рукою кудись за Сокільський хребет: „Ає. Йкби ви си перевергли через тотей грунь, там жиє моцний Мольфар…” Хитро посміхнувся, подякував за чай і за мить розтанув у темряві. І, здавалося, він не відкидав тіні...

…Через кілька днів у Косові почався Гуцульський фестиваль. Протяжний, лункий звук трембіт розітнув похмуре небо. Посеред міського майдану спорудили імпровізовану сцену, і весела коломийка у виконанні „троїстих музик” закликала приєднатися до цього традиційного карпатського танку. Барвисто-розмаїті народні строї учасників фестивалю з усіх куточків Гуцульщини змушували забути про похмурий день та першу осінню мряку. Центральна площа Косова заквітчалася виробами народних умільців: мерехтіли яскраві вишиванки і рушники. Майстрині у десятому-дванадцятому поколінні розхвалювали витончені ґердани – традиційні гуцульські прикраси з бісеру. Чудові вироби пропонували мосяжники — майстри, що працюють з металом; зараз це дуже рідкісний вид народної творчості, і — до речі — дуже часто це був саме те ремесло, яким володіли мольфари. (Мій оберіг-сонечко — це приклад такої дуже тонкої мосяжницької роботи).
Озброївшись диктофоном та фотоапаратом, я „намотувала круги” по майдану, радіючи, що так несподівано трапився випадок зробити непоганий репортаж в якусь із столичних газет.

Я саме розмовляла з привітною молодою жінкою — майстринею по бісеру, приміряючи напрочуд гарну ґердану, справжнє кольє з чорно-червоного бісеру. Не знаю, що змусило мене різко обернутися...
Щоб зустрітися поглядом з худорлявим літнім чоловіком у національному вбранні. Його розшита барвистими візерунками сорочка, широкопола крисаня, а особливо окований сріблом пояс-черес несли на собі відбиток не одного десятка літ, і не могли не привернути увагу. Та не це мене вразило. Старий гуцул стояв і пильно дивився на мене. Він спостерігав за мною. І його оточувала Сила, він її буквально випромінював, і це відчувалося навіть фізично. Раптом цей літній гуцул, підійшов до мене і, доторкнувшись до того самого сонечка на моїх грудях... неголосно сказав: «Цю мольфу зробив я».

Я завмерла. На помості продовжували танцювати. У низьке, вже по-осінньому сіре небо злітали співанки. А навколо мене заметалися потоки енергії… Я стояла і дивилася в його обличчя. Витримала погляд пронизливо-синіх очей. А в них мерехтів відблиск тієї Ватри, яку безліч років тому запалили у Карпатських горах ведуни-мольфари, земні боги, карпатські шамани і маги, одвічні хранителі магії лісу, води і гір…

Так я зустрілася з Мольфаром.


А здесь - моя статья о мольфарстве:
http://www.livejournal.com/users/gromovytsa/8811.html#cutid1