 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Подарував Світлані(«„До кого ж Вам іще їхати?” – відказала вона якось на початку нашого знайомства, коли я, як завжди, запитав, чи можна.», «Як прекрасно, що Ви є! Так прекрасно, Світлано, аж навіть не жаль, що прекрасність ця трішки, трішки-трішки – через Ваше всього лиш заміжжя – неповна.», «От аби Вам зустріти таку, як я… До речі, а Ви не бачили фільм „Астерікс і Обеліск” із Жераром Депард’є. Був там напій. Вип’єш його і з тебе виходить двійник. Ось тільки, коли до нього доторкнутися, лопається він, мов мильна кулька…», а ще є в нас віники http://bachmuch.livejournal.com/8778.html?mode=reply), привіз, нарешті, Світлані зимове фото. Не міг я тоді її не сфотографувати, обіцяючи, що підпишу з «Книги радости»: «Личить жінкам хутро, Леопольде-Северине, личить… – До повних, рум’яних на морозі щік з незбагненно високими, аж на вилицях, під кутиками очей ямочками – раз у раз торкається рудий пухнастий комір. І красуня всміхається. І мимоволі почуваєшся отим щасливим пестливим хутром.» Може, Світлано, й непогано, я пишу, та краще до щоки торкатися долонею, щокою, губами. Коли ж цього немає, мимоволі доводиться перевтілюватися хутром, тобто вмирати.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
З "Папороті в горщику": „Бажання сліз то гасне, то горить”... Нарешті й українською мовою видано окремою книжкою Рембо. Але без фото... А портрет сімнадцятирічного юнака, його довірлива беззахисність обличчя, – можливо, єдиний у літературі випадок, коли сутність творця являє вже саме його лице, дівоча проникливість котрого (Par dėlicatesse j’ai perdu ma vie[1]) аж так посилює якийсь незбагненної, позаграничної щирости смуток в замиренні зі світом небесно-голубих, в поетовому свідченні, очей, що стає моторошно й сором’язливо-солодко, коли раптом відчуваєш себе прилученим до вічності й краси.
[1] Ніжністю собі я загубив життя. Tags: Рембо
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Володимир Кашка …………………… Мама повертається з поля, теплим смичком речей торкається: контрабас воріт, віолончель дверей, скрипочки вікон ходять за нею назирці. У повнісінькій літепла балії купає мої пелюшки, фіранки, студентські мої сорочки з півнями, батьків комбінезон у мазуті. На низенькім призахіднім сонечку розвішує пелюшки, сорочки, фіранки, батьків комбінезон. Все подвір’я завішене одягом, червонясте світло вже ледь пробивається. Сутеніє. Оглядається, чи ніхто не бачить: у воді після всього змиває пилюку зі своєї малої пісні.
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
З ранніх поезій Володимира Кашки * * * Така журба! Така космічна туга! Туга, мов струни – на розрив! Жовто-блакитні прапори здіймає осінь по яругах. Ні там, ні тут – ні ворога, ні друга, аж тиша – попелом згори. Моя журба, немов велика хата без стін, без вікон, без дверей. Приходить вірш: дає, бере… Не став ні бідним, ні багатим. Як був: без крил, зате рукатий. І палим листом пахне хата. ---------
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
![[info]](http://p-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
bachmuch
Previous
